Упродовж десятиліть образ Лесі Українки формувався крізь призму канонізованих інтерпретацій та штучно створених міфів. Для когось вона — вихолощена постать з підручника, але для сестри Ізидори вона була справжньою.
Саме через її розповідь Леся Українка постає не як бронзовий монумент, а як жива людина: гостра, емоційна, відчайдушно закохана в життя, сміх і слово. Це розмова з пам’яттю, що очищує від радянських нашарувань і повертає Лесі голос. “Вона — кам’яна, застигла в бронзі, вписана в підручники. Але я знала її іншою. Не іконою, а живою людиною. Леся, яку ви не знали: незручна для канонів, гостра, ніжна, вперта”. Ця вистава — спроба почути Лесю, доторкнутися до її сміху, сумнівів, боротьби, до її людяності. Попри століття цензури, памʼять про неї яскраво жевріє в нас. Її слово проростає крізь біль, любов, втрати і віру.

Важкі часи минають. Залишаються сильні тексти. І слово, яке завжди буде останнім. Бо Леся – це голос за межами тиші.

Режисер Андрій Маргосян